НА БЕРЕГАХ ДРЕВЛЯНСЬКОЇ РІКИ
За легендою вслід
Іде Іван зеленим лісом, пісню наспівує - виграє своєю блискучою полісовницькою сокирою - на роботу йде. Аж, ген і сонце виглянуло з-за хмари. Застрибали блискітки -зайчики в міжгіллі, простягнулися до землі золоті павутинки... Гарно так у лісі, весна.
Іванові завжди в лісі гарно. Він виріс тут, і батьки його живуть тут, і- діди-прадіди жили. А хіба є на світі що красивіше від рідного лісу?!
......... Он розлапистий дуб-дідуган ласкаво гойднув, гілкою, як своєму доброму знайомому — в його затінку Іван не раз спочивав після роботи. Ось берези-мавки мало не до землі коси поспускали — вони навесні частували його своїм соком...
Гарно так у лісі, весна.
Коли це враз шугнула гадюкою вірьовка в повітрі, довкруг затріщало, закричало. Іван і отямитися не встиг — уже лежить на землі, а над ним гелгоче ціла купа незнайомих воїнів. Усі вузькоокі, в гостродзьобих шапках. Доглянув Іван на них — світ зробився темним: татари!
Так і погнали Івана в неволю. В далеку далину - погнали. Не вдалося йому випручатися з чужинських рук. Тільки й того, що з великої досади зарубав сокиру в білокору березу - нехай залишиться в рідному лісі, бо нащо йому полісовницька сокира на чужині?
Двадцять п'ять років горював Іван у неволі, надривав жили в роботі на ненависного мурзу. Гірше собаки йому булося. Бо собака має ласку хай не від хазяїна, то від інших собак, до того ж як не є, а таки вдома. А людині на чужині і всі чужі, і все чуже. Поставів, посивів, згорбатився.
Та якось пощастило: послав його мурза коней стерегти. Тож Іван вибрав у табуні найкращого скакуна і таки втік з неволі.
Довго повертався він додому. Обминав шляхи, щоб татари не перехопили та не повернули назад до мурзи. А як дістався лісу, то теж усе без дороги прошкував. І так довго прошкував, що зовсім заблудився у лісових хащах. І от одного вечора спинився Іван на спочинок. Викресав вогню, багаття роздмухав. Та непомітно й заснув, прихилившись до стовбура якогось дерева. Прокинувся вранці, глянув — очам не вірить: із стовбура дерева, під яким він спав, стирчить топорище сокири!
Одразу впізнав Іван місце: то ж це тут колись його вичатували татари. Це ж уже рідна хата недалеко! Тільки дивиться Іван на березу, в яку він двадцять п’ять років тому зарубав сокиру – і не впізнає берези.
Її кора із білої стала чорною, як смола. І ті берези, що поруч з нею, теж чорнокорими зробилися.
І зрозумів Іван: це берези почорніли від туги за ним. Бо рідна сторона, як і рідна мати: їй боляче за кожного із своїх синів, скільки б їх не мала.
І він, весь забілений літами розлуки, тремтячими пальцями гладив чорну кору і плакав від радості.
І відтоді урочище, яке впізнав Іван, повертаючи з полону, називається Познань. А в довколишніх лісах і досі ні-ні та й зустрінеться чорнокора береза.
...Чув цю легенду від випадкового знайомого. Давно чув. Було б мені розпитати те урочище з чорнокорими березами. Але тоді, я саме захоплено мандрував услід за Жюль Верном і Арсеньєвим екзотичними хащами казково далеких тропічних островів і Уссурійського краю, тож було не до тoго. Та я, думалося, що там незвичайного можна знайти в себе вдома, коли навіть у дальніх далях уже всі цікавинки давно відшукані?!
Минули роки і роки. Кили це раз читаю в одній з центральних газет: у парку сочинського санаторію «Правда» загальну увагу привертає надзвичайно рідкісне дерево — чорнокора береза...
Ось тут я й спохопився. Чекай, гадаю собі, тож чорнокорі берези мають десь рости і в ровенських лісах - недарма ж у легенді про них розповідається. Це ж цікаво буде зустріти таке дерево!
Перший же погляд на карту Ровенщини, яка саме потрапила під руку, ще більше розпалив цікавість: ось, виявляється, і Познань - невеличке село у самісінькому куточку Рокитнівського району. Біля села потяглася в Білорусію синя ниточка — річка Ствига, а довкола все зеленим позначено — ліси і ліси. Якраз підходяща місцина для рідкісного дерева. От би поїхати туди й пошукати!
Поділився думкою з приятелем. Сміється приятель:
— Для чого винаходити велосипед? Піди до ботаніків-науковців, запитай якщо таке рідкісне дерево в нас росте, то воно обов'язково в них на замітці. Тож ми у цивілізованому світі живемо, а не десь інде.
Запитав у науковців.
|
Проте холодний душ цих слів так і не погасив жаринку цікавості. Тліла вона, тліла... І ось одного літнього дня таки вирушила до Познані експедиція від обласного науково-методичного центру народної творчості та культосвітньої роботи і від обласної організації Українського товариства охорони пам'яток історії та культури. Вирушила на пошуки народних пісень, переказів, для зйомки кінофільму про річку Ствигу і про культурно-історичні пам'ятки древньої древлянської землі. А заразом щоб пройтися слідами давньої легенди і ще раз пошукати в надствизьких лісах чорну березу.
Зустрічі, зустрічі
Село Познань подарувало нам цілу низку цікавих зустрічей. До нашої експедиції одразу ж долучилася сім'я Хомичів, учителів місцевої восьмирічки — Катерина Іванівна та Іван Терентійович. Вони знайомили нас з селом та його околицями, знайомили з людьми — знавцями народних промислів, що побутували і побутують у Познані. Разом з Іваном Терентійовичем ми здійснили захоплюючу мандрівку човном по Ствизі — по її плесах, по її бобрових гонах, по її таємниче притінених численних рукавах. Ми на тихих заплавах шукали водяні горіхи, міряли довгі кілометри лісових боліт у пошуках гнізда чорного лелеки, милувалися стрімкими кучеряво-зеленнмн пірамідами поліських кипарисів — ялівцю, який, певно, тільки тут росте таким високим.
Річка Ствига тут не схожа на інші річки Ровенщини. Її червонясто-темна вода, настояна на корінні дерев, то ледь помітно в'юниться в осоках, то клекоче, шумить на завалах. Річка то мілка — закачай холоші і переходь, то як в урочищі Жовта Ямка, враз шугає вглиб на десяток метрів. То на ній човна не розвернути, така вузька, а то розіллється озером на півкілометра чи ще ширше. Та ще лелечі гнізда на дубах – ніде не доводилося бачити стільки лелечих гнізд одразу.
Безліч дерев, підмитих течією чи підгризених бобрами, звалилося прямо у воду, місцями перегородивши річку так, що ледь вдається проштовхатися човном. А то ще місцеві дядьки, йдучи на сінокіс чи за худобою, роблять кладки, зрубуючи над річкою перше - ліпше дерево, аби тільки те своєю верхівкою могло сягнути протилежного берега.
На заболочених місцях на цілі кілометри тягнуться верболози,мов величезні зелені скирти.
— Розрослися за останні десятиліття, - пояснює Іван Терентійович. -Раніше сюди з багатьох сіл приїжджали дерти лико на постоли. Цілими сім'ями приїжджали. Пригадую, плели постоли на щодень — правшуни, і святкові крутачі. Ще десь до п'ятдесятого року в нас тут навіть був звичай, що хлопець на свято приносив у подарунок коханій дівчині святкові крутачі... Тепер он розкучугурились лози — лико вже віджило своє, ніхто не обдирає…
На Ствизі познайомилися з робітником місцевого радгоспу «Березівський» С. С. Колодичем, який у минулому був плотогоном. Сергій Семенович розповів стільки цікавих історій з життя плисаків, які водили плоти до Турова.
— Тяжка робота була, -- згадує С.С. Колодич. Сплавляли тільки весною, як велика вода. Поки до Прип'яті добиралися - днів двадцять-двадцять п'ять минало. А то, було, вода впаде, то й зовсім кепські справи... Та й взагалі при сплаві багато дерева пропадало: то затоне, то на мілині застряне. Зараз ось проклали шосейну і машинами вивозять ліс - Ствизі дали спочинок, втрат практично уже немає.
Прізвище - Колодич у селі часте. Сергій Семенович пояснив його походження
— Батька мого звали, мене, діда — Онуфрій, дідового батька -- Іван, а Йванового батька — Макар. Ото той Макар був великим пасічником і подарував колись панові колоду меду, щоб той відпустив його на волю. От його й прозвали Колодич. Так і пішло наше прізвище.
Хто зна, чи саме гак воно було, але одного із познанських Колодичів — Терешка Антоновича — і сьогодні можна по праву звати великим пасічником. У нього й досі в лісі всупереч усім науковим довідникам! — є свої борті. Точнісінько такі ж борті, були ще в часи князя Iгоря — того самого Ігоря, який видираючи в полісовиків в данину віск і мед, знайшов на древлянській землі свою безславну смерть.
Нас знайомили з довколишнім лісом вздимщики Глиннівського лісництва Рокитнівського лісгоспзху батько і син Лясковці – Леонід Самійлович та Микола Леонідович.
Про сьогоднішній день радгоспу «Березівський» розповідав секретар парторганізації Степан Самійлович Солонович. А одна з найстаріших жительок Познані Євдокія Федорівна Маринич показала сільську реліквію – жорна.
У війну, як прийшов фашист, то найперше позбирав у селах жорна і ступи, розповіла Євдокія Федорівна. – А ці жорна ми заховали в лісі. В усі роки війни вони були годувальницею для багатьох сельчан. Та й партизани не раз мололи ними борошно.
Чорноберезовий гай
Та скільки не розпитували ми, а про чорну березу ніхто нічого толком сказати не міг. Легенду чули, знають. Наш добровільний провідник Іван Терентійович навіть показав «оте місце, де Іван зарубав сокиру в березу - урочище це так і називається Береза, його всі познанці знають. Показав і урочище Радовень — «сюдою Іван радіючи, поспішав додому». А от чорної берези не зустрічав та й годі.
- Я по наших лісах усе життя ходжу, мовив запально Терешко Антонович Колодич,- то якби таке дерево водилося, то таки побачив би!
Не вірити старому бортникові не було підстав. Довелося змиритися з тим, що пообіччя Ствиги чорної берези нам не зустріти. Що ж, легенда вона і є тільки легендою.
І все ж десь у закапелку душі підсвідомо жевріла надія.
Коли де в урочищі Юзефін, куди ми приїхали «на поклін» до найстарішого дуба на Україні (вчені стверджують, що йому 1300 років), зустрівся нам ще один Колодич — Артем Васильович, робітник Рокитніського лісгоспзагу.
І ось ми уже мандруємо в Глинне. За Ствигою — хутірські хати, а там — чахлий гайок. Саме до нього і веде Артем Васильович.
День видався дощовий, непривітний. Мокрий пісок чвакає під ногами. Кінокамера та всяке інше причандалля обтягує руки. Але ми цього не помічаємо, бо у нас настрій на всі сто. Адже йдемо до чорної берези:
А я дивлюся —очам не вірю: та ось же, біля хати, за кілька метрів від нас дві берези —- біла і чорна!
У гайку побачили ми не одну чорну красуню, а кілька десятків. Здалося, ніби саме тут було оте місце, про яке розповідає легенда. Смолово чорна кора у дерев тільки знизу, а вгорі поступово рудішає, набирає виш- невуватого відтінку. На стовбурах рясніють білі плями лишайників.
— То це, виходить, і інші просто не запримітили чорної берези. Бо не могли ж вони так уже ніколи й не зустрічати її?
— Звичайно, не могли, — погоджується Артем Васильович, — я он тільки й роблю, що з деревом справу маю, а ії то... О, здається, й дощ перестає!
І справді небо прояснюється, випогоджується. Ніби й йому ніяково хмуритися, якщо у нас така радісна подія.
Выкладчык: Уладзімір Лобач
Аб’ём: 70 урокаў, 14 гадзін відэа, 127 тэставых пытанняў
Курс прапануе паглыбленае азнаямленне з этнічнай гісторыяй і этнакультурнай спецыфікай Беларусі. Прадстаўлены лекцыі па раздзелах і тэмах вучэбнай праграмы "Этнаграфія Беларусі", якая выкладаецца аўтарам у Полацкім дзяржаўным універсітэце.
Выкладчык: Зміцер Скварчэўскі
Аб’ём: 13 урокаў, 2 гадзіны відэа, 100 тэставых пытанняў
Сярод разнастайных аспектаў беларускай міфалогіі, прадметам курсу абраны персанажны код: боствы, духі, дэманічныя істоты, героі і т.п.
Каментароў — 0
Маеце пытанне ці заўвагу? Напішыце ў каментары. Звяртаем увагу, што каментары са спасылкамі і ад неаўтарызаваных аўтараў прэмадэруюцца.