Відэатэка → Відэа:

1980-я - На берегах древлянської ріки [дак. фільм]

НА  БЕРЕГАХ ДРЕВЛЯНСЬКОЇ РІКИ

За легендою вслід

Іде Іван зеленим лісом, пісню наспівує - виграє сво­єю блискучою полісовницькою сокирою - на роботу йде. Аж, ген і сонце вигля­нуло з-за хмари. Застрибали блискітки -зайчики в міжгіллі, простягнулися до землі золоті павутинки... Гарно так у лісі, весна.

Іванові завжди в лісі гар­но. Він виріс тут, і батьки його живуть тут, і- діди-прадіди жили. А хіба є на світі що красивіше від рідного лісу?!

  ......... Он розлапистий дуб-дідуган ласкаво гойднув, гілкою, як своєму доброму знайо­мому — в його затінку Іван не раз спочивав після роботи. Ось берези-мавки мало не до землі коси по­спускали — вони навесні частували його своїм соком...    

Гарно так у лісі, весна.

        Коли це враз шугнула гадюкою вірьовка в повітрі, довкруг затріщало, закри­чало. Іван і отямитися не встиг — уже лежить на землі, а над ним гелгоче ціла купа незнайомих воїнів. Усі вузькоокі, в гостродзьо­бих шапках. Доглянув Іван на них — світ зробився темним: татари!              

        Так і погнали Івана в неволю. В далеку далину - по­гнали. Не вдалося йому ви­пручатися з чужинських рук. Тільки й того, що з великої досади зарубав сокиру в білокору березу - нехай залишиться в рідному лісі, бо нащо йому полісовницька сокира на чужині?

      Двадцять п'ять років го­рював Іван у неволі, надри­вав жили в роботі на нена­висного мурзу. Гірше собаки йому булося. Бо собака має ласку хай не від хазяїна, то від інших  собак, до того ж як не є, а таки вдома. А людині на чужині і всі чу­жі, і все чуже. Поставів, по­сивів, згорбатився.

        Та якось пощастило: по­слав його мурза коней сте­регти. Тож Іван вибрав у табуні найкращого скакуна і таки втік з неволі.

           Довго повертався він до­дому. Обминав шляхи, щоб татари не перехопили та не повернули назад до мурзи. А як дістався лісу, то теж усе без дороги прошкував. І так довго прошкував, що зовсім заблудився у лісових хащах.                  І от одного вечора спи­нився Іван на спочинок. Ви­кресав вогню, багаття роздмухав. Та непомітно й за­снув, прихилившись до стов­бура якогось дерева. Про­кинувся вранці, глянув — очам не вірить: із стовбура дерева, під яким він спав, стирчить топорище сокири!

Одразу впізнав Іван міс­це: то ж це тут колись його вичатували татари. Це ж уже рідна хата недалеко!                                                                             Тільки дивиться Іван на березу, в яку він двадцять п’ять років тому зарубав сокиру – і не впізнає берези.

Її кора із білої стала чорною, як смола. І ті берези, що поруч з нею, теж чорнокорими зробилися.

І зрозумів Іван: це берези почорніли від туги за ним. Бо рідна сторона, як і рідна мати: їй боляче за кожного із своїх синів, скільки б їх не мала.

       І він, весь забілений літами розлуки, тремтячими пальцями гладив чорну кору і плакав від радості.

      І відтоді урочище, яке впізнав Іван, повертаючи з  полону, називається Познань. А в довколишніх лісах і досі ні-ні та й зустрінеться чорнокора береза.

      ...Чув цю легенду від випадкового знайомого. Давно чув. Було б мені розпитати те урочище з чорнокорими березами. Але тоді, я саме захоплено мандрував услід за Жюль Верном і Арсеньєвим екзотичними хащами казково далеких тропічних островів і Уссурійсь­кого краю, тож було не до тoго. Та я, думалося, що там незвичайного можна знайти в себе вдома, коли навіть у дальніх далях уже всі цікавинки давно відшу­кані?!

Минули роки і роки. Ки­ли це раз читаю в одній з центральних газет: у парку сочинського санаторію «Правда» загальну увагу привертає надзвичайно рід­кісне дерево — чорнокора береза...

Ось тут я й спохопився. Чекай, гадаю собі, тож чор­нокорі берези мають десь рости і в ровенських лісах - недарма ж у легенді про них розповідається. Це ж цікаво буде зустріти таке дерево!

            Перший же погляд на карту Ровенщини, яка саме потрапила під руку, ще більше розпалив цікавість: ось, виявляється, і Познань - невеличке село у самі­сінькому куточку Рокитнівського району. Біля села потяглася в Білорусію синя ниточка — річка Ствига, а довкола все зеленим позначено — ліси і ліси. Якраз підходяща місцина для рід­кісного дерева. От би по­їхати туди й пошукати!

Поділився думкою з прия­телем. Сміється приятель:

— Для чого винаходити велосипед? Піди до ботаніків-науковців, запитай якщо таке рідкісне дерево в нас росте, то воно обо­в'язково в них на замітці. Тож ми у цивілізованому світі живемо, а не десь інде.

Запитав у науковців.

• Є, — кажуть, — є та­ке диво. Знаємо ділянку лісу, де росте близько п'ят­десяти чорнокорих беріз. Місцина взята під охорону держави і є заказником рес­публіканського значення.
• Це біля села Познань, так? - цікавлюся.
• Ні, не там. Навіть не в Рокитнівському, а в Зарічненськсму районі, в Дубрівському лісництві.
• А біля Познані?
• На жаль, там чорноко­рих беріз не виявлено...

             Проте холодний душ цих слів так і не погасив жа­ринку цікавості. Тліла вона, тліла... І  ось одного літнього дня таки вирушила до По­знані експедиція від облас­ного науково-методичного центру народної творчості та культосвітньої роботи і від обласної організації Ук­раїнського товариства охо­рони пам'яток історії та культури. Вирушила на по­шуки народних пісень, пере­казів, для  зйомки кінофіль­му про річку Ствигу і про культурно-історичні пам'ятки древньої древлянської землі. А заразом щоб прой­тися слідами давньої леген­ди і ще раз пошукати в надствизьких лісах чорну березу.

Зустрічі, зустрічі

Село Познань подарувало нам цілу низку цікавих зу­стрічей. До нашої експеди­ції одразу ж долучилася сім'я Хомичів, учителів міс­цевої восьмирічки — Кате­рина Іванівна та Іван Терентійович. Вони знайомили нас з селом та його околи­цями, знайомили з людьми — знавцями народних про­мислів, що побутували і по­бутують у Познані. Разом з Іваном Терентійовичем ми здійснили захоплюючу манд­рівку човном по Ствизі — по її плесах, по її бобрових гонах, по її таємниче при­тінених численних рукавах. Ми на тихих заплавах шукали водяні горіхи, міряли довгі кілометри лісових бо­літ у пошуках гнізда чорного лелеки, милувалися стрім­кими кучеряво-зеленнмн пі­рамідами поліських кипари­сів — ялівцю, який, певно, тільки тут росте таким ви­соким.                                         

Річка Ствига тут не схо­жа на інші річки Ровенщини. Її червонясто-темна во­да, настояна на корінні дерев, то ледь помітно в'ю­ниться в осоках, то клекоче, шумить на завалах. Річка то мілка — закачай холоші і переходь, то як в урочищі Жовта Ямка, враз шугає вглиб на десяток мет­рів. То на ній човна не роз­вернути, така вузька, а то розіллється озером на пів­кілометра чи ще ширше. Та ще лелечі гнізда на дубах – ніде не доводилося бачити стільки лелечих гнізд одразу.

Безліч дерев, підмитих течією чи підгризених боб­рами, звалилося прямо у воду,   місцями  перегородив­ши річку так, що ледь вдає­ться проштовхатися човном. А то ще місцеві дядьки, йдучи на сінокіс чи за ху­добою, роблять кладки, зру­буючи над річкою перше - ліпше дерево, аби тільки те своєю верхівкою могло сяг­нути протилежного берега.

На заболочених місцях на цілі кілометри тягнуться верболози,мов величезні зе­лені скирти.

— Розрослися за останні десятиліття, - пояснює Іван Терентійович. -Раніше сюди з багатьох сіл приїжджали дерти лико на постоли. Цілими сім'ями приїжджали. Пригадую, пле­ли постоли на щодень — правшуни, і святкові крутачі. Ще десь до п'ятде­сятого року в нас тут навіть був звичай, що хлопець на свято приносив у подарунок коханій дівчині святкові крутачі... Тепер он розкучу­гурились лози — лико вже віджило своє, ніхто не об­дирає…

На Ствизі познайомилися з робітником місцевого рад­госпу «Березівський» С. С. Колодичем, який у минуло­му був плотогоном. Сергій Семенович розповів стільки цікавих історій з життя  плисаків, які водили плоти до Турова.

 — Тяжка робота була, -- згадує С.С. Колодич. Сплавляли тільки весною, як велика вода. Поки до Прип'яті добиралися - днів двадцять-двадцять  п'ять минало. А то, було, вода впаде, то й зовсім  кепські справи... Та й взагалі при сплаві багато дерева  пропадало: то затоне, то на мілині застряне. Зараз ось проклали шосейну і машинами вивозять ліс - Ствизі дали спочинок, втрат практично уже немає.

       Прізвище - Колодич у селі часте. Сергій Семенович пояснив його походження

— Батька мого звали, мене, діда — Онуфрій,  дідового батька -- Іван, а Йванового батька — Макар. Ото той Макар був великим пасічником і подарував колись панові колоду меду, щоб той відпустив його на волю. От його й прозвали  Колодич. Так і пішло наше прізвище.

Хто зна, чи саме гак воно було, але одного із познанських Колодичів — Терешка Антоновича — і сьогодні можна по праву звати великим пасічником. У нього й досі в лісі всупереч усім науковим довідникам! — є свої борті. Точнісінько такі ж борті, були ще в часи князя Iгоря — того самого Ігоря, який видираючи в полісовиків в данину віск і мед, знайшов на древлянській землі свою безславну смерть.

Нас знайомили з довколишнім лісом вздимщики Глиннівського лісництва Рокитнівського лісгоспзху батько і син Лясковці – Леонід Самійлович та Микола Леонідович.

Про сьогоднішній день радгоспу «Березівський» розповідав секретар  парторганізації Степан Самійлович Солонович. А одна з найстаріших жительок  Познані Євдокія Федорівна  Маринич показала сільську реліквію – жорна.

             У війну, як прийшов фашист, то найперше позбирав у селах жорна і ступи, розповіла Євдокія Федорівна. – А ці жорна ми заховали в лісі. В усі роки війни вони були годувальницею для багатьох сельчан. Та й партизани не раз мололи ними борошно.

Чорноберезовий гай

       Та скільки не розпитували ми, а про чорну березу ніхто нічого толком  сказати не міг. Легенду чули, знають. Наш добровільний провідник Іван Терентійович навіть показав «оте місце, де Іван зарубав сокиру в березу  - урочище це так і називається Береза, його всі познанці знають. Показав і урочище Радовень — «сюдою Іван радіючи, поспішав додому». А от чорної берези не зустрічав та й годі.

     - Я по наших лісах усе життя ходжу, мовив запально Терешко Антонович Колодич,- то якби таке дерево водилося, то таки побачив би!

Не вірити старому бортникові не було підстав. Довелося змиритися з тим, що пообіччя  Ствиги чорної берези нам не зустріти. Що ж, легенда вона і є тільки легендою.

І все ж десь у закапелку душі підсвідомо жевріла надія.

Коли де в урочищі Юзефін, куди ми приїхали «на поклін» до найстарішого дуба на Україні (вчені стверджують, що йому 1300 років), зустрівся нам ще один  Колодич — Артем Васильович, робітник Рокитніського лісгоспзагу.

• Чекай, чекай, здається бачив я таке дерево в урочищі Пакота, — похопився він, коли запитав у нього про чорну березу. — Точно, бачив! Недалечко від Ствиги, в лісосіці головного ко­ристування. Нетовсте, чорне, як смолина, а листя березо­ве... Та й біля Глинного знаю одне дерево. Це май­же біля моєї хати...

І ось ми уже мандруємо в Глинне. За Ствигою — хутірські хати, а там — чах­лий  гайок. Саме до нього і веде Артем Васильович.

День видався дощовий, не­привітний. Мокрий пісок чвакає під ногами. Кінокамера та всяке інше причан­далля обтягує руки. Але ми цього не помічаємо, бо у нас настрій на всі сто. Ад­же йдемо до чорної берези:

• Отам, на краю вона, — показує наш провожатий, коли ми минаємо останню хату на хуторі.

            А я дивлюся —очам не вірю: та ось же, біля хати, за кілька метрів від нас дві берези —- біла і чорна!

У гайку побачили ми не одну чорну красуню, а кіль­ка десятків.        Здалося, ніби саме тут було оте місце, про яке розповідає легенда. Смолово чорна кора у дерев тільки знизу, а вгорі посту­пово рудішає, набирає виш- невуватого відтінку. На стовбурах рясніють  білі плями лишайників.

• А ви казали, тільки одна берізка тут, — завважую А. В. Колодичу, який радіє не менше, ніж ми.
• Добре, хоч одну приглянув. Я ж і не здогадувався, що це рідкісне дерево! Ось тепер то вже буду примічать, тепер уже не та річ.

 — То це, виходить, і інші просто не запримітили чорної берези. Бо не могли  ж вони так уже ніколи й не зустрічати її?

 — Звичайно, не могли,  — погоджується Артем Васильович, — я он тільки й  роблю, що з деревом справу маю, а ії то... О, здається, й дощ перестає!

І  справді небо прояснюється, випогоджується. Ніби  й йому ніяково хмуритися, якщо у нас така радісна подія.

• Рябунець Василь

• 1980-я

• с. Познань, Рокитнівський район, Рівненська область, Украіна
• Рокитнівський район, Рівненська область, Украіна
• Рівненська область, Украіна
• Украіна

• промыслы
• бортніцтва